Роль УПЦ МП у війні Кремля проти України

Порівнювати "УПЦ митрополита Володимира" з "УПЦ митрополита Онуфрія" і легко, і безглуздо водночас.  

Церква митрополита Володимира була складною структурою, в якій діяв принцип стримування і противаг. Будь-яка політика реалізовувалася за допомогою "малих кроків", інакше при такому непевному балансі не виходило ніяк. Митрополит Онуфрій більш прямий і простий. А його найближчі помічники — насамперед митрополит Антоній — судячи з усього, чи то не хочуть, чи то не здатні, чи то просто не мають потреби в якійсь самостійній політиці. Москва як джерело влади їх цілком улаштовує. Або цілком тримає в руках.  

УПЦ, що втратила до кінця предстоятельства митрополита Володимира охвістя "МП", нині знову змушена повернути його у свою назву. Тепер уже — як ярлик. І хоч скільки б окремі панотці й навіть владики дратувалися на це "МП" — ми, мовляв, українська, а не московська церква, — воно чіпляється до "УПЦ" вперто, як вагон до паровоза. Точніше, навпаки — у ролі локомотива виступає МП. Тож пропозиція перейменувати УПЦ МП в РПЦ в Україні, що її вважають хто жартом, а хто провокацією, — всього лише вимога мовної логіки.  

З початком війни в Донбасі розсіялися сумніви в тому, що УПЦ МП має своє місце в геополітичному проекті Кремля. Хоча насправді геополітичний проект Кремля — це ефірне створіння, яке зазнає краху і гине щоразу при зіткненні з реальністю. Та, на жаль, для реальності це теж не минає безслідно. Однією з жертв стала саме УПЦ МП, чия "розділеність у собі", що до певного часу відігравала позитивну роль, у воєнний час і в (не)вправних руках виявилася фатальною.  

Усидіти на двох стільцях, напевно, можна — та тільки доти, доки вони не починають роз'їжджатися в різні боки. Порада визначитися, вибрати один зі стільців безглузда — УПЦ МП зберігає свою цінність для Москви саме в такому розкаряченому стані. І навіть якщо вона, зрештою, гримнеться об землю — у цьому теж будуть свої переваги. Для Білокам'яної, звісно, не для нас. 

Митрополит Онуфрій виявився чи не найкращим вибором на місце предстоятеля в умовах воєнного часу. Знову ж таки для Москви. Людина, віддана ідеалам російського православ'я і патріархові Московському. Дисциплінований чернець — а отже, готовий, за потреби, терпіти страждання.  

Він геть не переймається тим фактом, що "русское православие" вже зовсім не те, воно еволюціонувало у цивільну релігію російського народу і Росії, і місця Україні там зовсім не лишається. Як і Христу. Поки діяв проект християнського універсалізму чи навіть просто канонічних територій (православ'я ніколи не було сильним в універсалізмі) — можна було "зберігати вірність". Але тепер, на жаль, про жодне християнство, православ'я і вже навіть "русское" православ'я не йдеться. Тепер віра — "в царя и отечество", Великдень — 9 травня, божество — "Святая Русь", реліквія — прапор перемоги, георгіївські стрічечки — замість натільних хрестиків, а якщо вже почали освячувати храми на честь "полеглих при виконанні" працівників НКВД-МҐБ-КҐБ, очевидно, й відповідні канонізації не за горами. Який уже тут універсалізм?  

Попри це, "справжній чернець" митрополит Київський, як і його найближчий помічник ще один "справжній чернець" — керуючий справами Київської митрополії митрополит Антоній, — із "чистим сумлінням" допомагають Московській патріархії реалізовувати свою частину гібридної війни. За твердженням патріарха Кіріла, війна в Україні — релігійна, супроводжується порушенням прав і стражданнями "канонічної церкви". Принаймні саме з такими скаргами їздив до Страсбурга митрополит Антоній — на "уніатів і розкольників", які, не виключено, усю цю кашу й заварили заради того, щоб витіснити канонічне православ'я з його канонічної території (пардон за тавтологію). 

Треба сказати, дипломатичне відомство Московської патріархії працює не покладаючи рук. Те, що патріарх Кіріл нещодавно став доктором гоноріс кауза російської дипакадемії, — цілком заслужена нагорода. У тому, що стосується України і нашої війни, він зробив і робить не менше, ніж відомство Лаврова, скуте з одного боку Кремлем, а з іншого — всезагальною бридливістю. Керуючого справами Київської митрополії прийняли й прихильно вислухали в Страсбурзі, комісія Всесвітньої ради церков відвідала Україну і вибухнула вельми компліментарним для УПЦ МП комюніке. І, зрештою, — "стримана" позиція Ватикану й особисто папи Франциска. Усі ці видимі й іще безліч менш помітних успіхів МП і його "ОВЦС" можуть записати на свій рахунок. Поки дипломати й глави країн ЄС і США щосили обробляють російське керівництво, підрізуюуть крила санкціями, цінами на нафту і просто загальним "фе", Московський патріархат нічим і ніким не обмежений і веде боротьбу по своїх каналах. І він, на відміну від свого кремлівського патрона, залишається всюди "рукоподаваним". Наче для когось у світі досі ще секрет, яку роль при кремлівському дворі відіграють патріарх Московський і вся його рать.  

Крім "страждань канонічних православних в Україні", Московська патріархія вибухнула ще одним проектом — надати УПЦ МП статус "головного об'єднувача" України. На тій підставі, що її приходи й віряни є на всій території України. Ця ідея спливла, до речі, і в доповіді Всесвітньої ради церков. Але головне навіть не те, що її підтримують релігійні організації у світі, а те, що цій ідеї не дають відсічі всередині країни. Швидше за все, через її сміховинність і навіть, певне, цинізм — на кшталт популярної казки про лиса, який найнявся пасти гусей. Принаймні за нинішнього керівництва Київської митрополії ця ідея тільки на експорт і годиться. Занадто вже відверту позицію в українсько-російському конфлікті обрало керівництво Київської митрополії.  

Втім, УПЦ МП таки відіграє роль в об'єднанні. Просто не про внутрішнє об'єднання України йдеться. УПЦ МП — тепер як ніколи — гарант єдності України з "русским миром". Або, бери вище, "Святой Русью". Доктрина Третього Риму в'їлася під шкіру (або лягла приємним вантажем на банківські рахунки) керівництва УПЦ МП. Зберігати вірність Риму навіть усупереч волі намісника (адже Україна всього лише провінція у складі "Святой Руси") — ось специфічний героїзм митрополита Онуфрія. Його аскетична зовнішність, реноме "бездоганного ченця" дуже пасують образу "мученика за правду".  

До речі, саме час запитати тих, хто ратував перед виборами митрополита Київського за "партію ченців і молитовників": ви задоволені результатами? Чи все вийшло як з протодияконом Кураєвим, який спочатку всіма засобами піарив "патріарха-менеджера", а потім "менеджери", що прийшли до влади, витіснили його в глибоку опозицію? Нічого не вдієш, як писав Марк Твен, "що може бути більш марним, ніж досвід?". Тим паче чужий.  

Мучеництво, втім, спіткає зовсім не митрополита Київського. І не керуючого справами митрополії митрополита Антонія. І навіть не настоятеля "головного храму країни" архієпископа Іону, який змінив на цій "посаді" митрополита Павла. Учасники маленького епізоду з "невставанням" під час ушанування героїв у ВР, що вилилося у грандіозний скандал (журналістів, звісно, негайно звинуватили в "роздмухуванні" — та нам не звикати), нічим не ризикували. Не знаю, що би з ними було, якби вони встали й поплескали в долоні разом з усіма, — у Москві, треба думати, пильнують, і навіть дрібниці не пропустять. І в "роздмухуванні" ніхто не звинуватить — усім відомо, що саме через них, через дрібниці, й бувають найбільші неприємності. 

Мучеництво, коли раптом і трапиться, то стане долею церкви "на місцях". Парафіяльні священики — ось кому варто напружитися. Втім, вони й так постійно напружені — раз у раз доводиться виправдовуватися, відмежовуватися, строчити в митрополію прохання, відкриті листи — у пресу, розпачливі пости — у Фейсбук. Панотцям — навіть тим, які не надто люблять Україну, — не може подобатися, що під ногами починає тліти трава. Насамперед тим, хто "не надто любить". Річ у тім, що який піп — така й парафія, тобто політичні уподобання панотця зазвичай поділяє його паства, і вони можуть десятиліттями жити спокійно в цих замкнених маленьких "клубах за інтересами". Та коли телевізор починає регулярно транслювати провокаційні дії священноначалія — тоді цей тендітний баланс може полетіти в тартарари.  

Ніхто ж не бере до уваги, що УПЦ МП в інституціональному сенсі насправді майже не існує. Київська митрополія — сама по собі, єпархії — самі по собі, парафії — ще саміші. Не те щоб це сталося вчора. Відносна автономія єпархій — один із принципів взаємин у православній церкві. У тому разі, коли вона доповнюється "єдністю — у головному". Що для церкви головне — зрозуміло: Христос. Тобто в ідеалі саме Він. Але що робити, якщо керівництво церкви, у тому числі Московський патріарх особисто, постійно піддає це "головне" ревізії? Якщо "головним", з погляду керівництва церкви, виявляється то "Святая Русь", то якась неіснуюча "єдність", то Перемога називається Великоднем, а СРСР/Росія — "рятівником світу"? Що тепер "головне", з чим треба зберігати єдність у православній — у тому числі українській православній — церкві? 

Це тепер питання зовсім не християнське і не церковне. Це питання політичне. Боротьба, яку митрополит Володимир свого часу вів з "політичним православ'ям", зараз видається майже донкіхотською. Оскільки вище керівництво Церкви-Матері зробило політику релігією і перепрофілювало церкву на служіння цивільному культу. На вибачення митрополитові Онуфрію можна сказати тільки одне: політизація православ'я розпочалася не в Києві. Київ тільки прийняв це як нові правила гри. І навряд чи стало б сил новому керівництву Київської митрополії відмовитися. 

Усім "православним френдам", які наповнюють стрічки розпачливим лементом "не ототожнюйте митрополита Онуфрія з усією церквою", хочеться відповісти банальністю: кожен народ має таку владу, на яку заслуговує. Зважаючи на все, церкви як суспільного інституту це стосується вповні. І чому б раптом в українській церкві було якось інакше, ніж в українському суспільстві загалом? Утім, у церкві все навіть гірше — тут драматичний розрив між керівництвом церкви, її кліром і простими вірянами колосальний і давно культивований. Помісні собори в УПЦ МП не стали традицією — єдиний в історії УПЦ МП Помісний собор був скликаний іще митрополитом Володимиром. А митрополит Онуфрій на таке зухвальство нізащо не зважиться. По-перше, УПЦ МП тільки на словах "помісна церква". А по-друге, патріарх Кіріл уже давно вирішив, що скликання Помісних соборів і така інша "церковна демократія" — порочна практика.  

У результаті, кожен сам по собі, і один Бог за всіх. На нього й залишається покладатися. Та ще на залишки здорового глузду й терпіння українців. Бо слова "релігійна війна" уже пролунали. Вони, звичайно, зовсім не відповідають дійсності — але чи мало казок стає дійсністю, якщо це комусь потрібно? Добре, нехай не повномасштабна релігійна війна — бодай її картинка, з якої пропаганда і дипломатія зроблять усе, що їм заманеться. Наразі в їхньому розпорядженні немає нічого, крім окремих парафій-"перебіжчиць". І хоч як працювали сідницями у ВР владики — президент зробив вигляд, що "не помітив" їхньої безтактності і продовжує запрошувати представників УПЦ МП на офіційні заходи наче нічого не сталося.  

Українці до жаху терплячі й до відрази толерантні. Тому "для картинки" доводиться використовувати розбомблені церкви Донбасу. А це потрібного враження не справляє, бо "а ля гер, ком а ля гер", і розбомблений пологовий будинок чи школа все одно виглядають жахливіше.  

Той факт, що серед тих, хто посіяв вітер і змусив нас пожинати бурю, значаться представники УПЦ МП — проповідники "русского мира" — ми пам'ятаємо і не забудемо ще дуже довго. Для виплат за цими рахунками колись настане час. А поки що — після всього сказаного і зробленого (а також НЕ сказаного і НЕ зробленого) — УПЦ МП варто подумати не про "роль об'єднувача країни", а про щось простіше. Про виживання, наприклад. 

Джерело: Дзеркало тижня