субота, 18 квітня 2015 р.

Новий баланс сил на Близькому Сході

У зв’язку з відносним затишшям на українськму східному фронті, увага світової спільноти і багатьох українців зокрема, переключилась на іншу гарячу точку. На військовий конфлікт, що розгорнувся в Ємені. Однак, звичайно ж, реалії беруть своє і в українському інфопросторі події на Близькому Сході розглядаються як чергова авантюра Кремля.

І в цьому є доля правди, події в Ємені і події в Україні пов’язані ниттю однієї глобальної гри. Проте, ця гра значно складніша, ніж нам може здаватися. Для того, щоб краще розібратись в ситуації пропонуємо вашій увазі переклад статті відомої аналітично-розвідувальної корпорації Stratfor.

Баланс сил на Близькому Сході набуває визначеності

Минулого тижня [статтю було опубліковано 31 березня – прим.] коаліція здебільшого сунітських країн, переважно з Аравійського півострову на чолі з Саудівською Аравію, розпочала серію повітряних ударів по Ємену, що продовжувались і цього тижня. Удари призначалися Аль-Хузісу – єменській шиїтській секті, яку підтримує Іран та їх сунітські партнери, що володіють більшою частиною військових підрозділів, вірних колишньому президенту Алі Абдула Салеху. Відзначалися удари тим, чого якраз не вистачало: літаки ВПС США. Хоча США й надавали розвідувальну та іншого роду підтримку, повномасштабна повітряна кампанія проти Аль-Хузіс була розпочата саме коаліцією арабських країн.

Тут можна виділити три важливі моменти. По-перше, ми бачимо нову регіональну стратегію США в дії. Вашингтон віддаляється від стратегії, обраної на початку 2000-х рр., що передбачала роль США в якості основної військової сили в регіональних конфліктах, і скидає основний тягар участі у військових конфліктах на плечі регіональних суб'єктів, займаючи при цьому другорядне положення. По-друге, видно, що після тривалої практики закупівлі сучасної зброї Саудівська Аравія та країни, які входять до Ради співробітництва в Перській затоці, тепер спроможні на цілком пристойну кампанію, принаймні в Ємені. Військова кампанія розпочалась із придушення засобів ППО противника – аль-Хузіс придбав керовані ракети класу «земля-повітря» в єменських військових – та продовжилась атаками систем командування та управління сил аль-Хузіса. Це означає, що хоча й регіональні суб'єкти впродовж тривалого часу без зайвих вагань покладали відповідальність ведення бойових дій на США, вони також, у разі відмови США, спроможні понести цей тягар самостійно.

І найбільш важливим є те, що атаки аль-Хузіса проливають світло на зростаючу напругу між шиїтами та сунітами в регіоні. В Іраку та Сирії наразі йде повномасштабна війна. В м. Тікріт також вирує військове протистояння між сунітською Ісламською державою (ІД) і її союзниками з одного боку та складним поєднанням іранської армії на чолі з шиїтами, воєнізованих шиїтських угрупувань, арабських сунітських племінних груп та сунітських курдськими підрозділів з іншого. В Сирії проходить боротьба між секулярним урядом президента Башар аль-Асада, де, тим не менш, більшість займають алавіти, представники шиїтської секти, та сунітськими угрупуваннями. Варто зауважити, що суніти, друзи та християни також приєднались до режиму. Було б недоречно називати сирійську опозицію коаліцією, так як там панує гостра внутрішня ворожнеча. Напруга має місце не лише між шиїтами та сунітами, а й всередині шиїтських та сунітських груп. В Ємені боротьба за владу між місцевими ворогуючими угрупуваннями загострилася та переросла в міжконфесійний конфлікт. Ситуація виходить за межі простої війни між шиїтами та сунітами, і в той же час, її неможливо зрозуміти, не беручи до уваги шиїстсько-сунітський компонент.

Стратегія Ірану та відповідь Саудівської Аравії

Фактично, мова не йде про нову стратегію, однак на неї важливо звернути увагу, так як вона ілюструє наміри Ірану, направлені на досягнення більшої сфери впливу в Арабському світі. З часів правління шаху Іран прагнув розширити свою сферу впливу на Арабському півострові. Нещодавно ж Іран намагався експансувати її до Середземного моря. Той факт, що уряд аль-Асада залишився при владі в Сирії, та успіх проіранського уряду в Іраку забезпечать створення такої сфери впливу Ірану, також приймаючи до уваги міць Хезболи в Лівані та спроможність Сирії аль-Асада захистити свій режим.

Могло здатися, що впровадження такої стратегії стане неможливим з огляду на те, що уряд аль-Асада майже розвалився у 2012, а також приймаючи до уваги створення відносно успішного уряду Іраку, який точно не став би танцювати під дудку Ірану. Такий розвиток подій разом з західними санкціями змусили Іран перейти до оборони, і наміри Ірану щодо розширення сфери впливу фактично не переросли фазу мрії.

Однак, парадоксальним є те, що розквіт Ісламської держави посилив владу в Ірані двома способами. По-перше, хоча й пропаганда Ісламської держави жахлива і націлена на створення не лише страхітливого, а й надзвичайно потужного образу ІД , насправді в Ісламській державі представлена лише частка сунітської спільноти Іраку, а суніти в Іраку в меншості. В той же час така пропаганда мобілізувала шиїтську спільноту на протистояння ІД, що дозволило іранським радникам ефективно керувати шиїтськими воєнізованими підрозділами в Іраку та (в тій же мірі) армією Іраку, а також змусила США використовувати свої ВПС у тандемі з іранськими сухопутними силами. Приймаючи до уваги стратегію США щодо блокування ІД без розміщення своїх підрозділів, навіть якщо це передбачає співпрацю з Іраном, можна зробити висновок, що із поглибленням очевидної слабкості ІД переможцем в Іраку за замовчуванням буде Іран.

Дещо схожа ситуація має місце в Сирії, хоч і з відмінним демографічним компонентом. Іран та Росія історично підтримують уряд аль-Асада. Значення підтримки Ірану ще більше зросло, особливо після того, як він залучив до протистояння свого союзника, Хезболу. Те, що раніше здавалось напевне програшним варіантом тепер виявляється близьким до перемоги. США проводили особливо ворожу політику проти аль-Асада, однак, приймаючи до уваги поточні зміни в Сирії, Вашингтон зайняв принаймні нейтральну позицію по відношенню до уряду Сирії. Безсумнівно, аль-Асад радо би вітав зміну нейтралітету США на прямий діалог з Вашингтоном. Незалежно від результатів, Іран має засоби для підтримки свого впливу в Сирії.

Подивившись на карту і поміркувавши про ситуацію в Ємені, можна зрозуміти, чому Саудівська Аравія та країни Ради співробітництва в Перській затоці змушені були вдатися до дій. Зважаючи на те, що відбувається вздовж північного кордону Аравійського півострову, Саудівська Аравія повинна допускати можливість того, що, у разі перемоги Аль-Хузіс, проіранська, шиїтська держава так само буде утворена і на півдні півострову. Перед Саудівською Аравією та країнами Перської затоки може постати загроза шиїтського або іранського оточення. Це не одне й те саме, але ці речі є взаємопов'язаними. На користь Саудівської Аравії грає той факт, що члени аль-Хузіс не є шиїтськими ставлениками, як, наприклад, представники Хезболи, і фінансові ресурси Саудівської Аравії у комбінації з військовими операціями, націленими на те, щоб відрізати іранські лінії постачання від Аль-Хузіс, можуть значно зменшити загрозу. Так чи інакше, Саудівська Аравія змушена була діяти.

Під час Арабської весни в Бахрейні з-поміж багатьох спроб скинути уряд одна виявилась майже успішною. Повстання не досягло своєї мети головним чином через те, що Саудівська Аравія втрутилась та нав'язала країні свою волю. Саудівська Аравія виявилась надмірно чутливою до зміцнення шиїтських режимів, що мають тісні зв'язки з іранцями на Аравійському півострові. В результаті відбулось одностороннє вторгнення та придушення. Якою б не була моральна складова, зрозуміло те, що зростання міці Ірану та шиїтів є вкрай небажаним для Саудівської Аравії, і країна готова до застосування сили. Саме це вони і зробили в Ємені.

Для арабів це питання в певному сенсі є досить простим. Вони виступають в якості осередку релігійного світу сунітів, і використовуючи таку свою перевагу, вони та їх союзники розпочали дії, що з стратегічної точки зору є оборонними, а з тактичної – наступальними. Метою є блокування впливу Ірану та шиїтів, і для цього вони ведуть коаліційну війну, де використовуються повітряні засоби для підтримки місцевих підрозділів на суходолі. До моменту повномасштабного вторгнення Саудівська Аравія буде притримуватись стратегії США 2000-х років у зменшених масштабах.

Позиція США

Стратегія ж США є більш складною. Як я вже писав раніше, стратегія Сполучених Штатів зосереджена на підтриманні балансу сил. Такий підхід завжди є непростим, так як метою є не підтримка якогось конкретного суб'єкта, а забезпечення балансу між багатьма. Таким чином, США забезпечує ведення розвідки та планування операцій для арабської коаліції проти Аль-Хузіс та їх іранських союзників. В Іраку США надає підтримку шиїтам і, в окремих випадках, їх союзникам, наносячи ракетні удари по об’єктам Ісламської держави. В Сирії стратегія США є настільки складною, що їй неможливо дати чітке визначення. Такою є суть стратегії відмови від повномасштабного вторгнення і зосередження на підтримці балансу сил. В одному театрі ведення бойових дій США може протистояти Ірану,в іншому ж – підтримувати. Більш прості та зрозумілі моделі холодної війни тут недоречні.

Все це відбувається на фоні того, що ядерні переговори вірогідно наближаються до завершення. США не надто переймаються через ядерну зброю Ірану. Як я вже зазначав не один раз, починаючи з середини 2000-х років, нам постійно кажуть, що через рік-два Іран буде мати свою ядерну зброю. Кожного року доленосна дата все відкладається. Розробка ядерного озброєння, що підлягає доставці, є досить складною справою, а Іран ще не провів навіть ядерний тест – необхідний крок для створення ядерної зброї, яку можна доставляти. Те, що декілька років тому було основним питанням, тепер є одним з багатьох пунктів відносин між США та Іраном, в яких мають місце як взаємодія та підтримка, так і протиріччя. Незалежно від результатів такого співробітництва, США наносять ракетні удари по ІД, що на руку Ірану, і надають підтримку арабам в Ємені, що Ірану не на руку.

Наразі гострим питанням є те ж, що було актуальним і декілька років тому: на перший погляд, Іран розбудовує сферу впливу, що сягатиме Середземного моря, однак тепер ця сфера потенційно включає в себе Ємен. Це, в свою чергу, становить загрозу Аравійському півострову з двох напрямків. Іран намагається взяти його під контроль. Араби повинні реагувати, та питання в тому, чи достатньо потужності повітряних ударів, аби зупинити Аль-Хузіс. Такі засоби ведення війни є відносно недорогими, однак часто неефективними. Перше питання полягає в тому, що будуть робити араби після. Друге – що будуть робити американці. Чинна доктрина вимагає наявності балансу між Іраном та Саудівською Аравією, де США варіює від одного до іншого. Згідно з цією доктриною та з огляду на поточний військовий контекст США не може дозволити собі повномасштабне сухопутне вторгнення в Ірак.

Роль Туреччини

Відносно непомітною, однак безсумнівно значущою в цій історії є Туреччина. В її розпорядженні знаходиться як найбільша економіка в регіоні, так і найбільша армія, хоч щодо якості останньої можна посперечатись. Туреччина наразі має справу з хаосом вздовж своїх південних кордонів, зі зростаючою напругою на Кавказі та конфліктом через Чорне море. З-поміж цих моментів більше за все Туреччину непокоять Сирія, Ірак, а також зростання міці Ірану. Туреччина не висловлювалась з приводу останніх змін в Ірані, однак останнього тижня Анкара несподівано піддала Тегеран критиці та звинуватила Іран в спробах домінування в регіоні. Хоч Туреччина і відзначається пустими заявами, тим не менш, такий розвиток подій вартий уваги.

Доречно згадати, що президент Туреччини Ресеп Таїп Ердоган сподівався бачити Туреччину як в якості регіонального лідера, так і в якості лідера сунітського світу. Так як араби вдаються до активних дій, а турки в Сирії чи Іраку практично нічного не роблять, Туреччина втрачає момент, Такі моменти проходять безслідно, і історія залишається незміненою. Тим не менш, Туреччина все ще залишається основною сунітською державою, а також додатковим важелем в регіональному балансі між Саудівською Аравією та Іраном.

Розвиток Туреччини є критично важливим фактором для встановлення регіонального балансу сил, де результат визначають саме локальні суб'єкти – не Великобританія і не США. Роль Америки, як і роль Британії до неї, полягатиме не в безпосередній участі в регіональній війні, а в наданні допомоги для стабілізації балансу сил. Це можна побачити в Ємені чи в Іраку. Мова йде про складні речі, що не піддаються спрощеному чи ідеологічному аналізу. Однак, вони вже відбуваються і призведуть до наступного етапу розвитку подій на Близькому Сході. І якщо Іран відкладе своє теоретичне ядерне озброєння і сфокусується на цьому, це втягне в гру турків та призведе до врівноваження балансу сил.

Автор George Friedman (stratfor.com)

Немає коментарів:

Дописати коментар