четвер, 9 січня 2014 р.

Олег Фешовець: "Ми вже втратили шанс здобути перемогу швидко. Тож тепер мусимо готуватися до тривалої облоги"

Актуальна розмова про українську революцію Гідності


Чому перші євромайдани повелися на облудне гасло "революція без політики"? Якої тактики слід очікувати від чинного режиму Януковича і на що розраховує влада? Чому протест має бути винятково мирним і до чого може призвести збройне протистояння? В якому керунку має розвиватися українська революція далі і чи можна бодай припускати поразку? Про це та інше говоримо з кандидатом філософських наук, директором видавництва "Астролябія", лауреатом премії імені Степана Бандери Олегом Фешовцем. Нагадаємо, торік у цьому видавництві побачило світ друге, доповнене видання "Історії України. 10-11 класи". Цей посібник альтернативний тим, що їх пообтинав Табачник. Раніше "Астролябія" працювала і над виданням підручника з історії України для 5 класу, теж альтернативного тому, який затвердило Міністерство освіти та науки. За це Табачник нацькував на видавництво прокуратуру, а вчителів лякав звільненням з роботи за використання альтернативних видань у школах − мовляв, за антидержавницьку діяльність… Сподіваємося, нашим читачам цікаво буде довідатися погляд на теперішні непрості події людини, яка може побачити їх в історичному та філософському вимірі.

− Нинішній режим, − розповідає пан Олег, − результат розвитку України не тільки з часу здобуття Незалежності 1991 року. Це наслідок і довгих століть поневолення, а особливо – терористичних режимів 20 століття, які провадили виразну антиукраїнську політику. Людині з гідністю, з високими цивілізаційними претензіями, було важко вижити в Україні. Можливо, в західній частині країни було дещо легше, адже радянський режим тут прийшов дещо пізніше, польський – мусив принаймні позірно дотримуватися "західних норм", та й найкоротший – німецький – період окупації тут був не таким убивчим. Та все ж отрута "плебеїзації" проникла дуже глибоко у наше суспільство, і причиною цього є, насамперед, вимушена колаборація, яка набула наймасштабнішого розмаху в радянський період окупації. Власне маса радянських колаборантів, яких не було позбавлено права впливати на подальший розвиток країни, й несуть найбільшу відповідальність за теперішній важкий стан України.
Що ж стосується періоду Незалежності, то режим Януковича − це логічний наслідок політики попередніх президентів. Пришестя Януковича готувалося фактично з часу президентства Леоніда Кравчука. Саме тоді мав бути і міг бути запущений механізм люстрації. Однак Кравчук запустив інший механізм, завдяки якому Янукович став президентом і зміг наростити свою силу. Це був механізм нелегальної, кримінальної, практично незаконної приватизації. І всі ці роки суспільство поступово звикало до цих злочинних схем, а в якийсь момент просто перестало вважати людину з кримінальним минулим негідною права на політичну владу.
Здобуваючи майно незаконним шляхом, хоч не хоч, входиш у кримінальний світ, пов'язуєшся з ним, і він уже не відпускає. Тож на кожного нашого президента його наступник має цілу гору компромату. Згадаймо комедійну історійку з "круглими столами" на початках теперішньої хвилі нашої революції − як оці троє попередників Януковича, мало не з відвагою мамелюків, спробували щось мудре сказати, та наступного ж дня їхня думка радикально мінялася і вони вже щось невиразне белькотіли. Я так розумію, що чинний президент просто потягнув за шворки, що зараз у його руках − і ці люди, які, здавалося б, мали бути людьми гідності і честі, заспівали іншої. Як на мене, Україна ще не мала гідного її президента.
Крім люстрації, надважливим тоді був процес реституції − повернення незаконно забраної власності. А як це було в Україні? Землю, до того ж лише формально, мало не симулятивно, віддали колишнім колгоспникам − людям, що здебільшого звикли жити під нагайкою, що, як і предки більшості із них, ніколи не мали необхідного пієтету до землі, не мали необхідного досвіду самостійної праці, особистого самостояння, досвіду перебирання відповідальності за власне життя. І от коли цим людям, як і працівникам промислових підприємств, передали це майно, то вони практично не знали і досі не знають, що з усім цим робити. Тож дуже швидко величезні цінні ресурси перепливли до рук тих, хто був готовий їх узяти. Невеличка група, до того ж людей не означених такою чеснотою, як відповідальність за спільноту, країну, або й просто ворожих Україні, за короткий час і практично незаконно здобула величезний матеріальний ресурс.
А тим часом суспільство масово люмпенізувалося, ставало все менш громадськи активним, бо основною метою більшості стало виживання, постійна, щоденна праця. Коли людина виходить на мітинг, то переважно автоматично втрачає джерело виживання на цей день. Громадськи, політично активним (до речі, я не бачу різниці у змісті цих термінів!) може бути лише більш-менш заможна людина, щонайменше середній клас, який має певний запас майна, капіталу, який із гідністю формується, який може забезпечити освіту та якісне життя для своїх дітей, життя якого залежить від власної праці, від власних чеснот. Тільки такі люди мають психологічну і матеріальну силу, тільки вони здатні протистояти будь-яким узурпаторським режимам, саме такі люди творять справжні сильні нації, сильні держави. Але саме ця верства, на жаль, у нас слабко розвинута, а політика з часу здобуття Незалежності не сприяла її формуванню.
− Чому процес реституції, на Вашу думку, настільки був потрібен Україні?
− Свого часу багато хто говорив, що, мовляв, процес повернення власності спричинить великі проблеми. Проминулі десятиліття свідчать, що це була одна із найбільших наших помилок. Практично зараз цивілізаційний розлом і проходить по кордонах країн, які вдалися до реституції та люстрації, і які знехтували цими життєво необхідними актами. Тут не було жодних труднощів. Механізм ефективного процесу реституції можна було розробити, створити відповідний закон, виписати підзаконні акти і обґрунтовано визначити групи населення, яким повертається власність, а яким ні. Можна було обмежитися лише колом нинішніх громадян країни, у предків яких ця власність була незаконно забрана і т.д. До того ж, не обов'язково громадяни, яким поверталося б відповідне майно, мали б далі займатися сільським господарством чи управляти певним конкретним підприємством. Надзвичайно важливим мало стати те, що ці люди отримали б стартовий капітал. І за ці 20 років сформувалася б доволі потужна верства українців, що здатні себе утримувати, здатні брати відповідальність не тільки за себе, а й за країну. Знаєте, у стародавній Греції громадянином був тільки той, хто міг за власний кошт озброїтися, забезпечити себе усім необхідним на час ведення військової кампанії. Людина ж, яка вважає, що її повинен хтось утримувати, не мала права бути громадянином. Можливо, це суворий, але загалом правильний підхід − за країну повинні відповідати ті, котрі вміють відповідати за себе.
Тому реституція і люстрація є двома ключовими моментами. Ці два взаємозалежні процеси мусили відбутися відразу з проголошенням Незалежності. Люстрація не дала б утворитися союзу комуністично-кримінальних еліт. Це не означає, що тих людей слід було в тюрми позапихати: останнє мало б стосуватися лише тих, хто вчинив злочини, що не підлягають терміну давності. Їх слід було просто усунути від влади, обмежити їхній вплив на формування тенденцій розвитку країни, дати можливість іншим верствам долучитися до керівництва державою. Цього не відбулося, і в нас мало не весь цей час тривали безплідні дискусії про те, чи ми маємо йти по капіталістичному чи соціалістичному шляху, чи радянський режим був добрий чи поганий, І абсолютно ідіотська дискусія − чи правильно робили ті, котрі боролися за Незалежну Україну. У нас ще й нині повно інфантильних утриманців-інтелектуалів, яким коле око боротьба ОУН та УПА, вони ставлять під сумнів дії тих, кого заслужено вважають у нас героями. Хочеться порадити таким мудрагелям почитати бодай посібники, що масово видають на заході, − про методи партизанської війни, підпільної роботи, про організацію опору тиранії, які написали досвідчені фахівці, дуже часто – на замовлення урядів держав, які вважали за необхідне включити їх до арсеналу національних стратегій безпеки. Коли б більше читали, більше працювали в архівах, а не марнували своє життя на біганину за різними грантами, то швидко переконалися б, що ОУН та УПА вели боротьбу за класичними канонами, робили вони все правильно і добротно, і що в будь-якій країні такими людьми лише гордилися б. А у нас − легко паплюжать те, що паплюжити не можна в жодному разі, − те, на основі чого формується будь-яка держава, те, що робить будь-яку спільноту життєздатною, те, що формує гідність людини і дає силу протистояти будь-яким спробам її поневолити. Але той, хто є рабом у душі, не може збагнути чи поважати людей вільних.
− Кого Ви називаєте утриманцями-інтелектуалами і чому вони так небезпечні?
− Ну, я насправді слово "інтелектуал" вжив би у цьому контексті радше в лапках. До одного з відкриттів німецького філософа Фрідріха Ніцше зараховують викриття такого феномену як "освітницький (освічений) філістер" (звичною мовою – обиватель у негативному значенні цього слова, але обиватель, так би мовити, з професорським дипломом). Власне найчастіше ми бездумно індульгуємо всім тим, що "протирають штани" в різного роду наукових інституціях та навчальних закладах, якийсь особливий духовний статус. Хоча, насправді, в наш час науковий ступінь, "професорство" все більше стає лайливим означенням – і це небезпідставно. Зі словом "інтелектуал" сталося це саме. Вони живуть нерідко з чужих подачок, різних стипендій, грантів, допомог і мають відповідну психологію. Їхні думки міняються не залежно від, так би мовити – "достатніх підстав" чи "методик", а від того, який черговий грантик відпрацьовують, або на який вони в черговий раз сподіваються.
І є реальна шкода від такої їхньої "життєдіяльності". Протягом років нашої незалежності ці "освітницькі філістери" ослаблювали нашу спільноту, дискредитуючи попередні національні рухи, не даючи можливості нормально виховати нове покоління держави гідних громадян, заплутуючи, водячи їх манівцями. Ослабивши суспільство своєю демагогією, вони не менше доклалися до панування режиму Януковича, ніж його власні кримінальні поплічники. Це також на їхньому сумлінні.
Однієї з дивних фантазій таких горе-інтелектуалів ми позбуваємося нині: це химерна думка, наче наша клептоманська верхівка не хоче під Росію, ніби-то це може поставити під сумнів їхнє виживання. Якщо такі є, то їх, напевно, одиниці. Здебільшого походження їхніх статків є страшним, думаю, що жертвами цього кримінального "накопичення капіталу" стали тисячі людей. Часто йдеться про злочини, що не мають терміну давності. То хто з них хоче потрапити у нормальну правову, судову систему? Риторичне запитання. Тож, на мою думку, ніхто від самого початку не збирався підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. І те звернене до Януковича прохання студентів жоден притомний не міг сприйняти без гіркої насмішки.
− На що ж сподівалася в такому разі влада? Для чого були ці маневри перед Європою?
− Думаю, що від самого початку влада й олігархат вели глибоко приховану гру, якою хотіли добитися більших привілеїв від Росії. Бо тільки з її допомогою вони могли б побудувати тут своє "царствіє". По-перше, насправді наша владна верхівка не така вже проста, як дехто гадає. По-друге, ця система у своїй основі функціонує не те що як архаїчний клан, а радше − як щурячий прайд. Вона побудована на інстинктивних, примітивних, базових основах виживання. На тому, що цивілізоване суспільство протягом століть, тисячоліть намагалося подолати. І в цьому − їхня сила: інстинкти в нашому житті зазвичай непомильні. А по-третє, якими б не були обмеженими окремі представники влади, вони мають достатньо грошей, щоби купити собі фахівців – найкращих закордонних фахівців. До того ж, думаю, що в теперішній ситуації на них вже працюють спецслужби Росії. Це держава з багатовіковою історією деспотії, якій вдалося дикі азійські принципи побудови влади посилити модерним інструментарієм. І в них цей досвід передається з покоління в покоління. Крім того, Кремль має достатні організаційні і фінансові ресурси.
Зважаючи на все це, дозволю собі висловити одну провокативну думку. Я припускаю, що насправді влада не була заскочена суспільним протестом. Навіть більше − влада його планувала, як контрольований вибух. Очевидно, що в її розпорядженні перебувала об'єктивна соціологія, вона розуміла, що суспільство болісно відреагує на цю оборудку. Тому найправильніша поведінка для неї була не сховати "голову в пісок", а діяти на випередження: організувати такий вибух, каналізувати його, спрямувати у певний бік і… розрядити. І вийти із цього ще сильнішою. Просто в якийсь момент все вийшло з-під контролю… Дуже добре, що наш світ все ще здатен "виходити з-під контролю". Тож мусимо замислитися над усім цим, бо маємо перед собою дуже серйозного супротивника, і він насправді нас не сприймає за тих людей, яких можна поважати, на думку яких слід зважати.
Зауважте, на нинішній час Янукович не йде на жодну поступку: він навіть найодіозніших фігур не хоче звільнити. Міг би зневажливо кинути якусь дешеву жертву − Табачника чи ще когось. Навіть цього не сталося. Він не збирається з нами миритися, чи якось співпрацювати. Всі ми для цього владного прайду є "харчами". Все довколишнє середовище, ба навіть зовнішнє коло своїх, для них не є ані партнерами, ані ворогами, а лише – зоною харчування. Екстенсивність їхньої життєдіяльності жахає. А контрольовані підприємства перетворилися на засіб випомповування бюджетних коштів. Тому скільки б не вливалося різних закордонних кредитів у наш бюджет, ми нічого не змінимо: хіба що збільшимо державний борг. Вся бюджетна система тепер працює на вузьке коло осіб. Якщо іще за президентства Кучми бюджет держави мав якісь ознаки "суспільного надбання", а для особистого збагачення вибудовувалася паралельна система оподаткування у вигляді систематичного збирання та перерозподілу контрольними органами різного роду поборів, то тепер влада навіть "бореться з корупцією". А це означає лише одне – паралельна система оподаткування стала вже непотрібною, оскільки під повний особистий контроль поставлений весь бюджет держави. І тепер потреба збільшення своїх статків обґрунтовується потребою "наповнити бюджет".
− І поки цей клан має гроші і підтримку Росії, самі революційні українці іноді губляться у різних настроєвих хвилях: хтось проти політиків, хтось за зброю…
− Природно, коли збирається багато людей, то вони приносять зі собою різні думки щодо однієї і тієї ж проблеми. Це також свідчить про те, що процес не до кінця організований, інакше б дискусії були внутрішні, а назовні виносилось єдине рішення і спланована модель поведінки. Якщо ж припустити, що первісно революційний процес був планований владою, яка потім мала його, так би мовити, "злити", то розуміємо, що він і не міг бути добре організованим. Інакше хвиля народного гніву давно вже змела б цю банду. Коли зібрався мільйон, чи півмільйона людей, режим мав би впасти. І кінець. І не обов'язково це мало бути пряме насилля. Чому режими падають? Бо вони бачать, що довкола них руйнуються зв'язки, структура їхньої комунікації, що раніше працювали на них, а тепер всі перестають реагувати на їхні вказівки.
Але в нас сплановано поширилося гасло "Без політики". Це ж нонсенс! Як то робити політику без політики? Громада, за грецьким розуміння, і є політикою. Очевидно, що це було частиною певної маніпулятивної гри: відбудеться вибух, потім він розрядиться в невизначеності, а далі суспільство знову впаде в апатію, а правлячий режим, відповідно, лише посилиться. Розрядити невдоволення і посилитися − таку, думаю, схему будували від початку. А провокації, спрямовані на розрядження громадського протесту, розпочалися ще тоді, коли депутата Михальчишина зганяли зі сцени. Звісно, що він не повинен був піддаватися на такі провокації і так висловлюватися.
Тож, на мою думку, гасло "Без політики" серйозно ослабило й дезорганізувало першу хвилю, тому ця, зазвичай найпотужніша, хвиля спротиву не була успішною. Я не стверджую, що всі люди, які були задіяні на початку революції, були, так би мовити, "агентами від влади". Ні, здебільшого вони бути цілком щирими, але саме такими дуже легко маніпулювати. В нинішніх обставинах щирості вже замало. Як відомо, коли "вовки в одежі овечій", мусимо бути мудрі "як змії".
А тим часом режим отримав час на перегрупування…
− Що ж тепер мають робити українці? Як має рухатися наша Революція?
− Відступати не можна, бо їхня перемога означатиме наш кінець. Те, що зараз на периферії поодинці тероризують окремих осіб, кого де вихоплять, − стане системою. І ця система візьметься не тільки за активних учасників спротиву, а й навіть за так званих "своїх". І знову все те краще, що сформувалося за останні десятиліття, буде "зачищене": руйнуванням бізнесу, виганянням з роботи, страханням, десь когось поб'ють, когось покалічать, чи й уб'ють. Різними способами, але систематично і послідовно. І 2015 року отримаємо криваві вибори з гарантованою перемогою Януковича. Після цього ця банда за своїм бажанням перепише Конституцію. Ми отримаємо "вічного" президента, як у Казахстані чи Білорусі: але з виразним кримінальним стилем правління.
Не варто аж вельми сподіватися на Європу. Так, європейці будуть дещо контролювати. Але так: "ви, мовляв, коли вже когось б'єте, то не так боляче, а по-європейськи, делікатно". Звісно ж, що це такий собі шарж. Але суть залишається такою. Тим більше, що режим зараз перегруповується, аби стати невразливим до європейського тиску. Довгий час наша реальність будувалася таким чином, що навіть будучи кримінальною, влада мусила загравати з Європою, чи зі США. Такою була природа багатовекторної політики Кучми. Зовнішній європейський контроль сковував бодай тим, що змушував брехати, лицемірити. А брехня завжди ослаблює. Зараз же режим ставить собі завдання позбутися того тиску, і повністю, на всю силу, − "воцаритися". Побудувати щось подібне до Білорусі, коли всі зовнішні закиди – як "горохом об стіну". Щоправда, український режим може виявитися гіршим: режим у Білорусі не має кримінального походження.
Тепер єдиний наш інструмен − масовість. Але й ця сила здатна сама себе нейтралізувати, розчинившись у безконечних дискусіях чи ходінні туди і звідти. Тож мусимо забезпечити сувору організацію, керованість − це надважливий механізм будь-якої революції. Структура, на зразок оголошеного Об'єднання "Майдан", повинна дієво працювати. Тобто вона мусить забезпечувати тотальний спротив на всіх рівнях, мати добре налагоджені зв'язки з масами, з різними організаціями по всій Україні і бути здатною швидко організовувати будь-яку акцію. Не потрібно, аби ціле "військо" весь час було на Майдані, адже його потрібно утримувати. Майдан може бути зменшеним, але здатним миттєво мобілізуватися, наростити свою силу. Тому мусить також бути організована струнка система ротації "бійців", їх реєстрація, на місцях зокрема. А керівництво мусить бути на Майдані постійно, знаючи і координуючи керівників на місцях. Особливо це стосується тих областей, які контролює опозиція. Там вона повинна повністю перебрати у свої руки владу, опираючись на легітимні владні структури. Тобто, повинна виникнути паралельна владна структура з максимальним забезпеченням її легітимності.
Я думаю, що за нинішніх умов усе це може розтягтися на кілька років. Знаєте, французька революція розпочалася 1789 року, а реально завершилася 1804, коли Наполеон став імператором. Але в кожної країни своя доля. Якщо найкраща війна − короткочасна, то ми вже втратили цей шанс. Не в останню чергу – через активність інтелектуальних дурнів, які розчинили першу хвилю. Тож тепер мусимо готуватися до тривалої облоги. А ця облога може бути ефективною лише тоді, коли "вороже військо", тобто режим Януковича, буде цілком заблокований, буде перекрито всі його комунікації, максимально обмежені можливості життєдіяльності. Бо коли цього не буде, то навіть при нашій максимальній терплячості вони зможуть тривалий час функціонувати, автономно не беручи відповідальності за колапс країни. Режим має відчувати, що з кожним днем земля виходить з-під його стіп, що час працює проти нього. Ефективним буде загальний (загальний, а не в пів сили) страйк. Це має бути послідовна революція, серйозний протест – тотальна блокада, відмова від будь-якої співпраці з ними, від будь-яких домовленостей, від будь-яких переговорів. Адже наша ціль − повністю змінити систему. Дійсна революція, а не повторення фікції 2004 року. Всюди на місцях треба блокувати органи влади, жодної колаборації! І звісно, це має бути, на скільки вдасться, цивільний процес. Силовий варіант, як і будь-яка війна, може мати невідомі для нас результати. Якщо таке й станеться, то, очевидно, буде зроблене руками чинної виконавчої влади, а тоді суспільство змушене буде захищатися.
І головне − не втягнутися в цей час у жодні формальні зобов'язання з Росією, яка очевидно сприятиме запровадженню терористичного режиму в Україні. Тим більше, що всі оті чутки про гроші, які вони обіцяють, − фікція. Росія не збирається нам допомагати. Вона хоче у нас забрати. І має на нас вплив, допоки ми розпорошені, фрагментовані. Якщо ж ми побудуємо сильну державу, то вже Україна стане проблемою для Росії, а не навпаки, як це є зараз.
− Що чекає країну після перемоги над цим кланом?
− Має відбутися послідовна модернізація суспільства. А націоналізм − як би про це встидливо не замовчували наші "інтелектуали" − і є однією з тенденцій модернізації. Не може бути побудована ефективна економіка в крані без більш-менш однозначної системи духовних вартостей, ідей. Це наше подвійне, потрійне завдання. Важливо не лише зруйнувати клептоманську політичну систему та запровадити ефективні форми господарювання, але й завершити будівництво нації, що і є основою успішної модернізації. І не тому, що нації немає. Вона є, але дезорієнтована: і не лише чужинцями, але й нашими доморощеними пропагандистами, які свідомо чи несвідомо працюють на посилення нинішнього режиму. До речі, не бачу великої проблеми у нашій, українській, різноманітності, про яку не говорить лише ледачий. Ця різноманітність навпаки є запорукою внутрішньої динамічності і потенціалу. Це універсальний принцип, що проявився в долі багатьох країн. Згадаймо північ і південь Сполучених Штатів, протестантську і католицьку частини Німеччини, вічні внутрішні конфлікти Великобританії. Але знову, вкотре повторюся, політикування довкола розколу країни чи нашої різності, окрім очевидних владних маніпуляцій, є результатом паскудної освіти та агресивного невігластва наших деяких балакучих "інтелектуалів".
Наразі фактично всю націю об'єднало питання євроінтеграції. Врешті, ми просто не маємо іншого шляху. Можна бачити, звісно ж, у Європейському Союзі якісь недоліки. У будь-якій істоті, структурі, культурі є позитивна сторона і її тінь. Але ця тінь є частиною єства, її неможливо і не можна відкидати: вона часто є продовженням світлої сторони, її динамічним, дієвим аспектом.
Україна повинна бути живою і мінливою, як мінливою є також Європа. А тому раджу всім не реагувати на різноманітні мантри про "цінності", на той згубний спів сирен (серед яких можемо побачити навіть, на перший погляд, вартих поваги людей – але де тільки не зустрінешся із глупотою?!) про те, що ми якісь не такі, чогось не гідні, до чогось не готові, і прапор у нас не такий, і гімн треба міняти. І такі, і гідні, і готові, і прапор добрий, і гімн не гірший за інші. У нас величезний пройдений шлях, за нами і великі виклики перед нами. Ще багато треба зробити. І яке нам діло до того, чи хтось на цьому вічному нескінченному шляху крокує попереду, чи плентається позаду. Але зараз перед нами головне і невідкладне завдання – скинути у яму історичного небуття режим, який загрожує нашому існуванню. А час на дрібніші справи знайдемо опісля…
Розмовляла Юлія Дембовська.
Часопис ВО "Свобода".

Немає коментарів:

Дописати коментар