Наша Стіна. Тільки україноцентризм здатен захистити нас від утрати державності

Улітку 2014 року, в розпал російської збройної агресії проти України, урядом України було ухвалено рішення про створення системи фізичного захисту українського державного кордону, названої спочатку «Стіною», а пізніше «Європейським валом».

Безперечно, реалізація цього проекту стане фактором посилення обороно­здатності країни. Однак захист держави лише шляхом відновлення і зміцнення традиційного сектору безпеки не буде дієвим без побудови Української Духовної Стіни. Її фундаментом має стати систем­­на україноцентрична державна політика.

Для чого нам потрібна Українська Духовна Стіна

Метою україноцентричної політики мають бути зміцнення української ідентичності й захист незалежної державності України. Націоцентризм завжди був і досі залишається головним знаряддям внутрішньої та зовнішньої політики всіх успішних держав світу. Про це свідчить, зокрема, й досвід європейських країн, де орієнтація на пріоритет національних державних інтересів є визначальним чинником у прийнятті всіх важливих державних рішень. Попри функціонування загальноєвропейських і трансатлантичних інституцій, розвинені країни спираються на націоцентричний світогляд у формуванні своєї політики.

Українські еліти, які по-справж­­ньому прагнуть зробити свою краї­­ну успішною, мусять беззастережно підтримувати україноцентричну гуманітарну політику держави, враховуючи унікальну порівняно з іншими європейсь­­кими країнами ситуацію в Україні.


Ця унікальність зумовлена наступними чинниками:

1. Владні еліти сусідньої Російської Федерації не сприймають і налаштовані не сприймати в подальшому факт існування незалежної Української держави. Вони культивують у російському суспільстві та політикумі атмосферу расової ненависті до українців та реваншистські настрої щодо України. Лідери російської опозиції до путінського режиму також убачають в Україні «русскую Украину» або «другую Россию».

2. В українському суспільстві вже довгий час діють сили, які приховано або відверто демонструють ворожість до українства та української незалежної державності. Це потужне антиукраїнське лобі складається передусім із представників українського олігархічного бізнесу – колишнього хребта Партії регіонів та режиму Януковича, які перебувають у залежності від російських олігархів та великих російських державних компаній і підпорядковують відповідно свою діяльність російським державним інтересам.

Крім того, в Україні існують численні шовіністичні проросійські організації в гуманітарній – науковій, освітній, культурній, релігійній – сфері, а також ціла низка ЗМІ, які стоять на українофобських позиціях і неприховано дотримуються російськоцентричної політики. Найпотужніший вплив тут мають відповідно орієнтовані телеканали та певні експертні середовища, що займаються антиукраїнськими інформаційними маніпуляціями.

3. Унаслідок нерозуміння українською владною елітою значення гуманітарної та світоглядної стратегії для повноцінної політики державної безпеки, питання розробки комплексної гуманітарної доктрини практично ігнорувалося. А режим Януковича став співучасником широкомасштабної гуманітарної агресії, здійснюваної Росією проти України. Йшлося про системну російську спецоперацію, покликану перетворити Україну на зденаціоналізовану частину «русскава міра».

Сьогодні Росія веде проти України тотальну війну. Її метою є не анексія частин української території і не позбавлення українців права цивілізаційного вибору, а тотальне знищення українства та української державності як таких.

Українське керівництво му­си­ть усвідомити, що глибинним підґрунтям нинішнього кризового стану була й залишається відсутність системної україноцентричної гуманітарної політики протягом усіх років існування України як незалежної держави. Водночас слід розуміти, що навіть у разі відмови від підкорення України за допомогою збройної сили Росія продовжуватиме агресію, спрямовану на руйнацію української державності, «мирни­­ми» засоба­­ми. Тому паралельно зі здійсненням економічних і політичних реформ та протидією воєнній агресії з боку Росії чільну вагу слід приділяти загрозам у гуманітарній сфері. Сьогодні вони здаються матеріально невідчутними й непомітними, але за сво­­єю природою є стратегічною загрозою № 1 та міною уповільненої дії під спорудою української державності. Без духовної незалежності від Росії Україна не може бути політично суверенною державою.

Де поставити Українську Духовну Стіну

Унаслідок відсутності в Україні системної україноцентричної гуманітарної політики та активних дій керівництва РФ з реалізації проекту «русскій мір» окреслилися чотири гуманітарні сфери, в яких існують фундаментальні загрози самому існуванню України як незалежної національної держави: мовно-культурна, інформаційна, політики історичної пам’я­­ті та конфесійна.

Мовно-культурна сфера. З часу відновлення Україною сво­­єї незалежності в 1991 році Росія намагається нав’язати запровадження такого мовного порядку й такої модальності культурного розвитку, які зберегли б, а в подальшому і примножили результати тривалої політики примусової русифікації українців. Метою цієї політики є намагання зберег­­ти Україну під російським впливом за допомогою перетворення суверенної Української національної держави на тотально зросійщену губернію Російської імперії. Імперативом гуманітарної політики РФ в Україні стали вимоги надання російській мові статусу другої державної. Її реалізація створить ефективний інструмент для знищення української мови – головної ознаки української ідентичності, яка є основою державності України. Показово, що саме ця вимога стала однією з головних серед озвучених міністром закордонних справ РФ Сєрґєєм Лавровим після початку російської збройної агресії проти України.

Сепаратистські настрої зародились і мали вияв саме в тих регіонах, де місцева влада при потуранні згори практикувала воро­­же ставлення до всього українського, зневажала державний статус української мови, порушувала права українців і сприяла просуванню російського культурного продукту. Мовно-культурна політика Української держави має стати підґрунтям для формуван­­ня україноцентричного світогля­­ду громадян, бути надійним засобом зміцнення української ідентичності, слугувати дієвим інструментом захисту Української держави та відновлення її територіальної цілісності.

Слід пам’ятати, що такі видат­­ні українці, як Іван Огієнко, Борис Грінченко, Костянтин Ушинський, Григорій Ващенко, поділя­­ли наступний постулат: народ може втратити свою територію і навіть державу й повернути втрачене, але лише тоді, коли він збереже свою мову, віру та національні традиції.

Інформаційна сфера. Укра­­ї­­на виявилася не готовою до інформаційної агресії як складової гібридної війни, розпочатої Росією задовго до збройного нападу в 2014 році. Ключовим елементом у ній є маніпулювання суспільною свідомістю. Цілеспрямованою і свідомою стала політика заповнення українського телемедійного простору російським інформаційним та культурним продуктом, який, з одного боку, виправдовує сталінізм, глорифікує російські спецслужби, культивує зневагу до Української держави і приниження української нації, а з другого – запроваджує як норму низький ціннісний рівень мильних і «битовушних» серіалів.

Однією з найбільших загроз національній безпеці України сьогодні є непрозорість частотного ресурсу та медіаринку, передусім унаслідок приховування кінцевих власників і бенефіціарів провідних телекомпаній, радіостанцій, газетно-журнальних холдингів.

Тому потребують докорінного перегляду функції та можливості тих державних органів, які відповідають за інформаційну політику й регулювання національного інформаційного простору, передусім Державного комітету телебачення і радіомовлення та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Навіть у найгостріші кризові моменти українське керівництво виявилося нездатним організувати протидію агресивній російській пропаганді. На практиці, незважаючи на значну кількість документів, що тією чи іншою мірою регулюють інформаційну сферу, більшість із них виявилася малодієвою в умовах реального виклику. Тому національне законодавство з питань інформаційної безпеки має бути кардинально переглянуте, зокрема розроблені нова Доктрина інформаційної безпеки та Стратегія розвитку інформаційного простору. Для посилення кібербезпеки має бути повною мірою використаний потенціал співробітництва з міжнародними безпековими структурами. Маємо більш тісно інтегруватися до євроатлантичної системи колективної безпеки, в тому числі щодо кібербезпекового складника.

Політика історичної па­м’яті. Протягом кількох років існування режиму Януковича проводилася цілеспрямована політика повернення до неорадянської, проросійської концепції української історії: заперечення Голодомору як геноциду українського народу, відновлення поняття «Велика Вітчизняна вій­на», вилучення з підручників матеріалів про українців, які боролися за національне визволення: Івана Мазепу, Степана Бандеру, Романа Шухевича, вояків УПА, дисидентів та ін. Натомість було додано сюжети про радянських воєначальників та партактивістів. Відтворення радянських історичних міфів є пропагандистською збро­­єю у війні проти України, у людей певного віку ці міфи підтримують ностальгію за ідеалізованим минулим, імплантують у суспільну свідомість спотворені уявлення про історичні події.

Небезпека формування наративу, в якому панують радянсько- та російськоцентричні погляди, полягає в тому, що це означає фактичну відмову від власного українського погляду на історію та визнання належності України до євразійського цивілізаційного простору, тобто до «русскава міра».

Основні завдання в протидії наступу на політику української історичної пам’яті мають полягати у створенні нових, якісних проектів з історії України, написаних у європейській традиції і призначених для молодіжної аудиторії. Однак вирішальну роль тут має відігравати державна політика з популяризації української історії серед широких верств населення, причому це має робитися в сучасному форматі, без примусу й нав’язування. Створений в Україні 10 років тому Інститут національної пам’яті має на практиці засвідчити результативність і ефективність своєї діяльності.

Конфесійна сфера. Найбільша релігійна організація України УПЦ МП позиціонує себе як невіддільна складова РПЦ, яка слідує у фарватері імперської політики Росії. Серед єпископату та священиків УПЦ МП є чимало осіб, які навіть не приховують свої українофобські погляди, не визнають права українців на свою державу та активно пропагують просування «русскава міра». Керівництво УПЦ МП не спромоглося засудити анексію Криму, замахи на територіальну цілісність України і збройну агресію РФ на території Донецької та Луганської областей. Навіть більше: священики проросійської церкви помічені в підбурюванні пастви до повалення чинної української влади й застосуванні фізичного та психологічного тиску на представників інших віросповідань. Це стало можливим, зокрема, внаслідок недосконалості чинного законодавства України про свободу совісті та релігійні організації, яке ухвалювалося ще в час першої демократизації і не враховувало специфіки сучасної конфесійної мережі України. Першочерговим завданням державної політики в конфесійній сфері має стати підтримка об’єктивно назрілого конституювання Української помісної церкви із центром у Києві. Це дозволить зняти серед віруючих більшість штучно привнесених конфліктів та позбавити політизації міжконфесійні відносини в Україні.

Як побудувати Українську Духовну Стіну

Здавалося, перший крок у справі формування системної україноцентричної гуманітарної політи­­ки було зроблено восени 2014 ро­­ку, коли Національний інститут стратегічних досліджень підготував Аналітичну доповідь до Позачергового послання президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України», виголошеного 27 листопада. Окремий розділ цієї Аналітичної доповіді «Гуманітарний вимір національної безпеки» окреслив головні сфери гуманітарної політики держави та пріоритетні напрями протидії гуманітарній агресії РФ. Однак, на жаль, керівництво України практично проігнорувало експертні пропозиції і не вжило жодних заходів щодо їх реалізації. Про рівень ставлення керівників держави до гуманітарної політики свідчить той факт, що Громадську гуманітарну раду при президентові України й досі очолює Віктор Янукович, а її секретарем є Ганна Герман.

У новосформованому після позачергових парламентських вибо­­рів восени 2014 року уряді є посада віце-прем’єра з гуманітарних питань. Однак ані в уряді, ані в РНБО не передбачені підрозділ і відповідно механізм, відповідальний за гуманітарну безпеку держави. В умовах повномасштабної гуманітарної агресії, яка передувала збройному нападові Росії на Україну й супроводжує його, такий стан справ є неприпустимим. Забезпечення гуманітарної безпеки має стати важливою складовою політики національної безпеки України. Із цією метою необхідно терміново вжити низку пріоритетних заходів, які мають бути розроблені й запроваджені владою для створення нової якості політики України в гуманітарній сфері. Зокрема необхідно:

1. Розробити і прийняти Національну стратегію гуманітарної політики, а також відповідні їй закони України «Про Концепцію гуманітарної (соціокультурної) політики України», «Про національне культурне виробництво», «Про засади державної мовної політики».

2. Прийняти урядову Програму розширення простору використання української мови як державної (мова освіти та науки, мова внутрішньої комунікації та державної служби).

3. Внести зміни й доповнення до Стратегії національної безпеки України та Закону України «Про основи національної безпеки України» в частині, що стосується гуманітарної безпеки держави відповідно до сучасних загроз і викликів.

4. Створити в системі органів виконавчої влади сектор забезпечення гуманітарної безпеки України.

5. Переглянути положення про Громадську гуманітарну раду при президентові України та сформувати її новий склад відповідно до сучасних вимог.

6. Запровадити заходи для заохочення інвестиційної діяльно­­сті в інформаційній, культурній і науковій сферах, спрямованої на створення національного інформаційного, культурного та на­­укового продукту, розбудову відповідних інфраструктур і технологій.

7. Ужити належних заходів щодо заборони функціонування на території України громадських і політичних організацій, у тому числі церковних, квазіцерковних, чия діяльність загрожує суверенітету країни, підриває її територіальну цілісність і спрямована на розпалювання міжетнічної та міжцерковної ворожнечі.

8. Ужити заходів щодо заборони комуністичної тоталітарної ідеології та пропаганди символів комуністичної тоталітарної епохи.

9. Запровадити на всіх рівнях освітньої системи елементи сучасної медіа-освіти з метою розвитку вміння учнів, студентів, учителів та викладачів протистояти маніпулятивним інформаційним технологіям.

10. Розробити програму популяризації України у світі, важливим складником якої є створення мережі Українських інститутів у пріоритетних столицях світу, що мають напряму знайомити громадян інших країн з Україною, залучати їх до вивчення української культури, історії, мови.

Розробка Національної стратегії гуманітарної політики і створення сектору забезпечення гуманітарної безпеки є надзвичай­­но важливим і нагальним завданням. Для цього має бути створена дієва й ефективна група фахівців – політиків, юристів, економістів, науковців, яка в короткі терміни і якісно розробила б, і подала на розгляд Верховної Ради відповідні законопроекти. Такий підхід спрямований на консолідацію українського суспільства і створить законні та дієві інструменти спротиву антиукраїнським і антидержавним провокаціям та зазіханням на державність України.