четвер, 19 березня 2015 р.

Час вчитися вбивати

18 березня 2015 року в Росії святкували річницю агресії і загарбання частини території України. Президент Росії Путін заявив, що вважає українців та росіян “одним народом”. Тих, хто чинить спротив російській агресії Путін назвав “крайніми націоналістами” і пообіцяв, що Росія “зі свого боку робитиме все, щоб Україна пройшла цей складний період свого розвитку якомога швидше”.

Перекладаючи “святкування” загарбання і тези Путіна на нинішні реалії, сигнал простий: Кремль відверто збиткується над неспроможністю всього світу протидіяти його агресії в Україні; Кремль влаштував свято фактично на кістках вбитих українців і на сльозах мільйонів переселенців; Кремль пообіцяв продовжувати агресію проти України, а зважаючи як нищать українців на Сході України та в Криму, то Кремль фактично дав зрозуміти, що тих, хто чинить спротив російській агресії, будуть знищувати.

В серпні 2014 року в Інтернеті з’явилися знімки терористів , що фотографувалися на тлі вбитих військових з батальйону Айдар. Користувачі в одному з терористів впізнали Олексія Мільчакова – цей персонаж став відомим в 2012 році, коли на камеру катував, вбивав і їв собак. В 2013 році з’явилася інформація, що Мільчаков загинув. Після його появи в 2014 році на Сході України, стало відомо, що перед вторгненням в Україну, Мільчакова тренували на військовій базі під Псковом.


Влітку 2014 року, ще до появи Мільчакова, з непублічних закритих джерел я дізнався як в Росії на початках агресії на сході набирали бажаючих вбивати українців. Російські військкомати отримали вказівки “підняти” справи військових злочинців: вбивць, ґвалтівників, мародерів тощо, які за свої злочини відсиділи строки. Їх належало викликати до військкоматів і пропонувати за гроші їхати воювати в Україну. Розрахунок був простий – такий специфічний контингент екс-військових не брали навіть вантажниками, тому вони змушені були животіти після виходу з зон. Пропозиція від військкоматів злочинцям була манною небесною.

Подальші події на сході України, коли в Інтернеті масово з’являлися докази катувань, каліцтв і вбивств українців засвідчили, що набраний контингент відповідає своєму реноме.

В 1996 році в США побачила світ книга підполковника Дейва Гросмана “On killing” (На вбивство). В ній автор вивчає як військові вбивали під час бойових дій в часи, зокрема, Другої світової війни і В’єтнаму. Базуючись на праці інших авторів, теж колишніх військових, Дейв Гросман дійшов до парадоксального висновку, що 95% військових не вбивали своїх ворогів. Одні стріляли понад головами, а в багатьох банально… в момент натискання на курок паралізовувало руку чи палець. В середньому лише 2% військових могли натискати на курок розглядаючи ворога крізь приціл. Пізніші психологічні дослідження показали, що ті 2% героїв з точки зору психології є психопатами, яким зазвичай зброю не дають. Дейв Гросман наголошує, що вміти влучно стріляти на полігонах і могти вбивати насправді – це зовсім різні речі. Тому, аби воювати з ворогом, треба вчитися вбивати – бути готовим до цього психологічно.

В Радянському Союзі, а потім в його наступниці Росії, уважно вивчали американські дослідження і особливо ті, що стосувалися війни. Навряд чи радянські солдати під час Другої світової відрізнялися від американських і набагато легше натискали на курок цілячись в ворога. Пригадайте різні оповідки про дідів, які воювали з “німцями”: часто згадують як питали діда, чи йому доводилося вбивати, а в відповідь лунала тиша… А, можливо, тиша лунала тому, що не доводилося вбивати і дідам не було чого розповідати?

Та й з нацистами не все було так просто – варто згадати купу історій про німецьких кулеметників, на яких совєцькі офіцери “щедро” посилали штрафбатників. Штрафбатники гинули тисячами, кулеметники від того їхали з глузду… Найбільше втрат було від бомбардувань авіації і артилерії – там, де військові не бачили конкретних людей крізь приціл (до речі, може тому американці роблять акцент на дистанційному веденні війни крізь монітори, коли фігурки на екрані такі ж як на комп’ютерних стрілялках?).

У випадку з Мільчаковим, російські спецслужби безпомильно розпізнали вродженого садиста і вбивцю – особу, яка здатна вбивати без вагань. Саме тому, оголосивши про його смерть, російська військова машина взялася його тренувати (чи спеціально проти саме українців – поки не відомо). Цікаво, скільки ще таких мільчакових пройшли і проходять військову підготовку в Росії? У випадку ж з військовими злочинцями теж все зрозуміло – в цих осіб нема психологічних бар’єрів вбивати.

Чи є психологічна готовність вбивати в українських мобілізованих? Якщо проектувати дослідження американців (які, до речі, проводилися саме на мобілізованих) на наше військо, то виходить, що з боку терористів воюють вбивці без сумнівів, а з українського боку хто? Коли військовий фотографує на передовій пса і пишається любов’ю до тварини, як можна бути впевненим, що він без вагань стрілятиме в обличчя ворога? На словах “бити ворога” здатна величезна кількість людей, а на ділі?

В Україні зараз відбувається ротація більшої частини військових, які воювали на сході. Їх замінять свіжими мобілізованими. Людей, які вже були в бою і хоч трішки почали “заточувати” психіку до бою, мінятимуть на людей, які в своєму житті не зарубали навіть курки.

До речі, про курей. Селяни в війні мають перевагу перед містянами хоча б тому, що в сільському житті норма ставлення до життя тварини утилітарна – пес чи кінь живе поки служить, кошенят легше втопити, молочне козеня краще на шашлик, аніж доросла коза… Недаремно найзатятіше совєтам опиралися селяни – психологічна межа між забиттям корови і людини невелика. Саме тому селяни є кращими воїнами, ніж розніжені урбанізовані індивіди. Особливо смішно в цьому контексті лунають запевнення величезної кількості “воїнів”-містян, що в разі чого вони будуть партизанити або ж боронити свої міста як тільки ворог з’явиться біля воріт. Не будуть, бо нездатні (за винятком мисливців, які мають психологічну готовність, як і селяни).

Для того, щоб мобілізовані в військо українці не ставали жертвами всіляких мільчакових та російських військових злочинців, вони повинні бути навчені вбивати. Інакше агресора не зупинити. Очевидно, що якщо існують дослідження причин чому військові не вбивають, то й існують відповідні програми підготовки. Якщо ж Україна не може отримати таку допомогу, то варто звернутися до досвіду “Акваріума” Віктора Суворова, де совєцькі спецпризначенці тренувалися на “ляльках”. А в нас цього “добра” вистачає – адже терористи, на руках яких кров українців, з точки зору міжнародного права, ніхто.

Розуміння і сприйняття цієї теми владою надзвичайно важливе. Порошенко як Верховний Головнокомандувач і його оточення мають розуміти, що недостатньо пафосних слів про перемогу і недостатньо зброї з якої не можна буде вбити – потрібна жага і готовність на ділі вбивати ворога від найвищого щабля до найнижчого. Ухвалювати непопулярні, жорстокі і часом негуманні рішення в ім’я захисту Вітчизни – це теж готовність вбивати. Українцям час вчитися вбивати, інакше жертви будуть величезні, а Україна як незалежна держава може просто не вистояти перед ордою вбивць.

Немає коментарів:

Дописати коментар