Cімдесят років самотності

2014-2015 роки подарували нам чудовий історичний парадокс. Чим ближче сімдесятиріччя перемоги над Гітлером, і чим фанатичніший переможний культ в сусідній Росії, тим охочіше її порівнюють з нацистською Німеччиною, а президента Путіна - з біснуватим фюрером.

Паралелі дійсно в наявності - в усякому разі, у зовнішній політиці. Тут вам і аншлюс Австрії, і анексія Судетів, і демонстративні референдуми, і пропагандистське кіно про повернення споконвічних німецьких земель додому. Та й рядки з Ремарка, присвячені нацистській пресі, виглядають цілком сучасно: "Передові газети були жахливі - брехливі, кровожерливі, зарозумілі. Весь світ за межами Німеччини зображувався дегенеративним, дурнуватим, підступним. Виходило, що світові нічого іншого не залишається, як бути завойованим Німеччиною".

Хіба цього недостатньо, щоб справити Володимира Володимировича в Гітлери наших днів? Але історичні аналогії - штука оманлива, хоч і приваблива. І перш, ніж ставити путінську Росію на одну дошку з Третім Рейхом, варто врахувати одну важливу обставину.

У 1930-х і 1940-х Адольф Гітлер був головним, але далеко не єдиним завойовником-реваншистом. Версальсько-Вашингтонська система не влаштовувала багатьох, і в кожного був свій власний "Кримнаш".

Скажімо, фашистська Італія вважала "нашим" весь Середземноморський басейн (саме так - "mare nostrum"), захоплювала Абіссінію, анексувала Албанію і вторгалася до Греції.

Мілітаристська Японія ще до приходу Гітлера до влади посилала ввічливих людей в Маньчжурію і обстрілювала Шанхай, а пізніше взагалі пустилася у всі тяжкі. СРСР ділив з нацистами Польщу, тероризував Фінляндію, анексував Прибалтику, приєднував Бессарабію та Буковину. Гітлерівські сателіти задовольнялися крихтами з панського столу: Румунія окупувала землі між Дністром і Бугом, Угорщина - Закарпаття і Воєводіни, Болгарія - північну Грецію та Македонію.

Навіть нещасні поляки, що стали жертвою агресорів, незадовго до цього взяли участь у поділі Чехословаччини і відхопили Тешинську область. Захоплення чужої території не вважався чимось кричущим - кожен щиро вірив, що лише відновлює історичну справедливість.

Іншими словами, Адольф Алоїзович був типовим продуктом своєї епохи - найлютішим з безлічі великих і малих хижаків, найбуйнішим пацієнтом у світовій палаті №6.

Навпаки, Володимир Володимирович - єдиний у своєму роді. Він перебуває в гордій самоті.

Ніхто не підтримав його українську авантюру, ніхто не збирається визнавати анексію Криму. Від зовнішньої політики РФ розсудливо дистанціювалися навіть Лукашенко з Назарбаєвим.

Передбачувані "союзники", яких російська дипломатія шукає по всьому світу, в кращому випадку тримають нейтралітет. Бо сьогодні жоден серйозний гравець, крім Москви, не зацікавлений у руйнуванні сформованого світопорядку.

Якщо вже порівнювати Путіна з Гітлером, то перед нами фюрер, що пролежав 70 років в анабіозі і після пробудження виявив, що зі світом коїться щось не те.

Працювати рішуче ні з ким! Поблизу не видно ні старовини Беніто, ні Сталіна з Молотовим, ні войовничих японців, ні навіть якогось зубожілого Антонеску, що мріє про Велику Румунію.

Більше того, поки не вдалося знайти справжніх Чемберленів і Даладьє, які б офіційно визнали, що Суде... ой, Крим - наш. Ніхто не розуміє, як здорово перекроювати політичну карту Європи і приєднувати чужі землі. Пересічна анексія викликає у іноземних лідерів абсолютно неадекватну реакцію.

Що, чорт забирай, сталося зі світовою політикою?!

А трапилося наступне. За 70 років, що минули з моменту закінчення Другої світової війни, людство зробило крок далеко вперед. Воно навчалося на власних помилках і еволюціонувало. Воно ставало мудрішими і гуманнішим.

Цивілізовані люди переконалися, що анексувати чужу територію - небезпечно і шкідливо. Плювати на міжнародне право - безперспективно. Приєднуватися до агресора в надії поживитися його здобиччю - нерозумно. Цінувати грубу силу, а не передбачуваність і договороздатність - нераціонально.

Світ вчився і змінювався, а Росія - на жаль, ні. Вона так і застрягла в сорокових роках минулого століття, в епоху дядька Адольфа і дідів, які воювали. Сімдесят років пройшли для російського суспільства даремно: на відміну від інших учасників війни, наш сусід взяв з м'ясорубки 1939-1945 зовсім не ті уроки. Найбожевільніший відрізок XX століття став вважатися найпрекраснішим, найдостойнішим, найшляхетнішим часом.

Напіврелігійний культ Великої Перемоги побудований аж ніяк не на скорботі, а на захопленні колишньою славою. Звідси - брязкання іржавою зброєю, готовність ігнорувати сучасну реальність і на зло світовій спільноті жити за законами 1940-х.

Сьогоднішня Росія небезпечна не танками і "Градами", а своїм самобутнім архаїзмом, своїм прагненням перекинути навколишній світ у минуле. Вона нагадує неандертальця з дубиною, що увірвався в сучасний мегаполіс і атакує безтурботних хіпстерів.

Але що робити бідоласі-хіпстеру, що зіткнулося з несподіваною загрозою? Як перемогти прибульця з темряви століть? Можна знущатися над його відсталістю і хизуватися власною просунутістю, але в боротьбі з неандертальцем айфони і айпади не допоможуть. Щоб дати відсіч непрошеному гостю, доведеться відкласти тендітні девайси в сторону.

Доведеться відкинути цивілізаційний лиск, взяти в руки що-небудь важке і битися з агресивним громилом. Причому в розпал бійки буде здаватися, що між борцями немає ніякої різниці. Але різниця є: у разі перемоги сучасна людина зможе повернутися до улюблених айфонів і айпадів. А якщо переможе неандерталець, кругом не буде нічого, крім милого його серцю кам'яного століття.

Щось подібне відбувається і в українському суспільстві. Як не сумно, дорогі росіяни вже змусили Україну грати за своїми правилами.

Разом з Росією ми занурилися в далеке минуле.

Вони обзивають нас "фашистами" - ми порівнюємо їх президента з Гітлером.

Вони розмахують георгіївськими стрічками - ми вважаємо російсько-український конфлікт Вітчизняною війною.

Вони вилучають з продажу солдатиків в німецькій формі - ми забороняємо комуністичну символіку.

При цьому Україна фактично живе в радянській парадигмі 1940-х років: "Все для фронту, все для перемоги!", "Не віддамо ворогові ні п'яді рідної землі!", "Наше діло праве, ми переможемо!"

Але якщо кремлівський натиск вдасться відбити, у нас є шанси все-таки повернутися в XXI століття. А якщо восторжествує північний сусід, то повернення вже не буде.

Тому що Росії дійсно подобається жити в минулому. Тому що в сорокових було круто.

Тому що діди воювали, і за 70 років їх горді нащадки так і не навчилися нічому іншому.

Михайло Дубинянський, УП